Їх було дві, але не було однієї єдиної — коханої та… тієї, яка кохає.

Життя не поділяється на чорне та біле. Воно сповнене виборів. Буває так, що будь-який вибір неправильний. Буває так, що хочеш отримати все, а залишаєшся біля розбитого корита.

Дружина волосся прибирала в хвіст, щоб не лізло в очі, в тарілки, в обличчя дітям. Вдома вона носила м'які тренувальні штани та простору футболку, в яких зручно біля плити стояти, попрати якісь дрібнички та підлогу протерти.

Тільки у свята, дружина одягалася у ошатну блузу, спідницю, у вуха вдягала великі сережки, на зап'ястя браслети, брала дітей та йшла на якісь фестивалі. Без мене. Я не любив подібних заходів і втомлювався за робочий тиждень. Ну, чи може й не так втомлювався, як це служило відмазкою для сім'ї. Провівши їх, я все ж таки знаходив сили і вирушав до неї, до своєї коханки. Так, я зраджував дружину!

Коханка волосся розпускала по плечах. Воно їй не заважало та й нікому не заважало. Дітей у неї не було, особливого господарства теж. Вдома вона ходила в ошатному відкритому халатику, а частіше просто в мереживній білизні (коли живеш один, то легко можеш собі це дозволити). І ще вона ніколи і нікуди не поспішала. Її ніхто і ніщо не відволікало від мене (ні сім'я, ні діти, ні старі батьки, ні прання-готування).

Дружина була з тих, хто закатує огірки та помідори у банки. По сто банок за літо. Тому що без них я не сідаю за стіл. Вона з тих, хто майстерно ліпить пельмені, вареники з вишнями, за зиму сотнями, бо я їх люблю; та й сім'ю годувати чимось треба.

З коханкою, в обідню перерву, ми часто відвідуємо якісь «Суші». Вона любить усю цю «екзотику». І я, поряд з нею, навчився орудувати паличками. Іноді можна.

Коли я зустрівся з коханкою і вперше зрадив дружині, сім'я вже стала мені в тягар. Дружину, здавалося мені, хвилювало лише одне питання: коли буде зарплата. Дітям завжди щось треба: то з взуття виросли, то на щось знову скидаються в школі.

Коханка робила мені подарунки (дрібницю якусь, але приємну), які я ховав від дружини в коморі з інструментами. Або щось із крутих канцтоварів, завжди можна сказати, у разі чого, що всьому офісу закупили. Я також їй робив подарунки. Вона любила вибирати їх сама.

Дружина трохи розповніла після пологів, фігура вже, звичайно, не та. Почала й речі підбирати собі менш облягаючі, комплексує. Коханка, хоч і не мучила себе тренажерами, але відсутність пологів і гарне харчування, дозволяли їй залишатися такою ж стрункою, як і в двадцять п'ять. Таку не соромно було привести до друзів.

Друзі звикли до мого подвійного життя. Приймали мене в себе з коханкою, але з більшим задоволенням, напрошувалися до мене в сім'ю на пельмені, шубу, олів'є ... Мало кому з них пощастило з добрими господинями. І покидаючи наш будинок, завжди цілували руки моїй дружині і здивовано знизували плечима (і чого ще чоловікові треба?).

У такі моменти, я дуже пишався перед ними своєю сім'єю, своїм затишним, чистим будинком і тямущими (якими тільки гурткам дружина не тягала їх), красивими (всі в дружину біляві, великі) дітьми та своєю дружиною (такою гостинною та привабливою).

Час минає швидко. Якість життя мого особливо не змінювалося. Тільки, мабуть, коханка стала такою самою близькою, як дружина. Якісь незручності переросли у звички. І я зрозумів, що боюся втратити її. Я ніколи не освідчувався їй у коханні і не обіцяв піти до неї (попередив відразу, що сім'ю не кину), але тепер почав говорити їй про нібито почуття, бо з'явилася ревнощі…

Думки про те, що я можу втратити дружину, ніколи не відвідували мене. Вона здавалася мені частиною мене самого, моєю ногою, рукою, ниркою... Та й вона ніколи не давала приводу думати про це.

Якось дружина дізналася про існування коханки. Переді мною став вибір. Насправді, якщо чесно, у мене вже не було вибору. Я просто міг ще спробувати боротися за когось із них. Але саме в цей момент я зрозумів, як був самотній весь цей час.

У мене було їх дві: дружина та коханка. Дружина з якою було зручно та тепло, як з мамою. Коханка, яка тішила моє самолюбство (я чоловік «хоч куди»). Я зраджував і тій, і інший.

Всі ці роки, зі мною поряд не було жінки, яку мені хотілося б дивувати щодня якимись неймовірними вчинками, рухами душі. Заради якої хотілося б стати ще кращим, досягти ще більшого. Тільки щоб пишалася і захоплювалася мною.

За всі ці роки жодна з жінок не обійняла мене ніжно зі спини, не пригорнулася до моєї потилиці, коли мені було погано, не прошепотіла, що я найкращий, що все налагодиться... Ніхто не відчув мого страху, не помітив моєї втоми, моєї неприкаяності …

Хто винен у цьому? Хто?

У мене було їх дві, але у мене не було однієї єдиної — коханої та… тієї, яка кохає.