Особливо жорстоко ми поводимося з тими, кого любимо. Знаючи хворі місця, прицільно б'ємо саме туди.

Коли ми з чоловіком любили один одного, я вставала о сьомій ранку, щоб зробити йому гігантські бутерброди на роботу. Батон розрізати вздовж, на нього масло і сир.

Я завжди пам'ятала, що він не любить яблука — об'ївся одного разу на військових зборах.

До його приходу з роботи я виходила з донькою в колясці гуляти і ми йшли йому назустріч, щоб швидше.

Я ревнувала його до його колеги.

І соромилася перед його друзями — раптом я їм не сподобаюся?

Я гладила йому його гігантські сорочки.

І не давала ніяким іншим чоловікам навіть по-дружньому обійняти себе.

Я майже не курила.

Коли він пішов, я просиділа нерухомо і мовчки майже добу.

***

Коли ми один одного розлюбили, я перестала йому готувати. Я їла на роботі. Він у кафе.

І одного разу не змогла змусити запитати себе, куди він їде. І коли повернеться. Мені було байдуже.

Усередині себе я перестала називати його на ім'я. Просто "чоловік".

І якомога довше не йшла додому після роботи. Гуляла містом, сиділа на лавці і дивилася на місто.

Якось я перейшла з ним на «Ви» — коли він вперше не прийшов додому ночувати. Я сказала, що так начхати на мої почуття може тільки стороння людина.

Я стала курити.

І перестала йому розповідати, що зі мною відбувається.

Коли він пішов вдруге, вже назавжди, я забула про це через годину.

***

Ми зробили так багато непоправного один з одним, так багато один одного мучили, що зламали. Відновленню в попередньому вигляді не підлягає.

Я вийду заміж вдруге на сорок років. Напевно, я стану смирніша і терпиміша. Ще нещодавно я була абсолютно безжальною. І не сумнівалася ні в чому, і ні в чому не каялася. Ідучи — йшла. Така жінка без страху і докору.

Вимагала по максимуму, виставляла гамбурзькі рахунки, і розуміла, що в усьому світі у мене є тільки я сама. Я заздалегідь привчала себе до думки, що всі підуть. Усі один одного покинуть, кудись подінуться. І ти знову залишишся сама. Тоді навіщо це все? Тому я рушила все до того, як встигала прив'язатися.

Нелегко сидіти на руїнах. Нічого не працює в цьому світі, крім кохання. І все інше на фіг не потрібно.

***

Я їхала в поїзді і дивилася на журнальну сторінку з портретом Одрі Хепберн.

Якось вона врятувала мене своєю посмішкою в «Римських канікулах». У неї завжди таке любляче обличчя. «Люди набагато більше, ніж речі, потребують того, щоб їх підібрали, поправили, прилаштували до місця і пробачили; ви ніколи нікого не викидайте…» Я прочитала це і не стала знати, як далі жити, і хто кого викинув, і незрозуміло було, де в поїзді знайти місце, вільне від людей, щоб подумати як слід і хоча б не дуже сильно плакати.

Я виявила, що ми не вміємо прощати. Ми максималісти. Ми цього дня говорили про це з Ґулею — як, ну як відновити стосунки з тим, хто тебе ненавидить? Чи зневажає? Тільки не питайте мене — навіщо це робити. Потім.

В тебі бачать лицемірку, зрадницю, успішну суку, тупу дурепу, хвалькувату бабу, і не прощають, не прощають. А ти просто людина. І ти бачиш в другому, в момент праведного гніву, лицеміра, брехуна, психопатку, заздрісницю та інший зоопарк. І теж не прощаєш. Так ми і живемо, ідеальні. І судимо, і судимі.

Особливо жорстокі ми з тими, кого любимо. Для інших у нас немає такої витонченої тортурової фантазії. Знаючи болючі місця досконало, ми б'ємо саме туди. Щоб так боляче, так би корчився, вражина. А потім ти дивишся у вікно, вночі, і кажеш — здається, у мене сталася катастрофа. Життя склало крила і звалилося посеред поля. Помилка пілота. І ти якраз у тому віці, коли розумієш, що це так, але не розумієш, як доживати далі ще таке ж приблизно за часом життя.