Нескінченний шлях жертв в ім'я кохання насправді нічого спільного з любов'ю не має. Натомість з неврозом дуже навіть.

Про невгамовну жіночу жертовність, яка любов'ю насправді не є і досить часто закінчується крахом ілюзій та очікувань…

В юності мене вразила розповідь Джека Лондона «Мужність жінки», в якій в суворих умовах голоду і вічної мерзлоти жінка пожертвувала своїм життям, заради виживання чоловіка. З бідних запасів провізії, які вони й так ділили порівну, вона з'їдала лише половину, другу ж ховала в мішечок на грудях. Його вона і віддала чоловікові в найкритичніший момент. Тоді мені здавалося, що це і є приклад справжнього кохання, коли заради іншого не шкода ні їжі, ні серця, ні печінки.

В літературі взагалі багато зразків жіночої жертовності, і що характерно, майже вся вона написана вона чоловіками. Тобто так чоловіки уявляють собі ідеальні стосунки — все для нього одного, а потім, може, присвятить їй пісню чи вірш. Посмертно.

Майже всі жіночі консультації про розлучення, розрив відносин закінчуються словами «я ж йому все дала, як він міг?»

Обсяг цього «всього» у всіх різний — хтось пожертвував своєю кар'єрою заради сім'ї, хтось погодився на переїзд в іншу країну, бо чоловіка працювати покликали, хтось порошинки здував, хтось заховав бажання мати ще одну дитину кудись подалі, бо він не хотів, або взагалі беззастережно прийняв чоловіче небажання розмножуватися, хтось працював на двох роботах, поки він себе шукав, хтось закинув улюблене хобі просто тому, що йому не подобалося, хтось заплющував очі на скупість, не увагу, відсутність допомоги, постійно знаходячи аргументи, чому він не робить те, що в близьких, тим більше сімейних відносинах робити нормально.

Коли починаєш ставити всім цим жінкам природне запитання «Чому?», чому ви робили те, що вам незручно, неприємно, не подобається, майже всі вони відповідають «я думала, що він для мене робитиме те саме», або «я думала , він оцінить», або «я думала це і є любов». Усі вони віддавали, сподіваючись отримати щось натомість.

А ще від того, що думали у стосунках потрібно стримуватися, згладжувати, мовчати, бо з тієї ж літератури випливає, що справжнє кохання, воно безмежне і безумовне.

Він тобі несвіжі шкарпетки, а ти приймаєш. Він тобі скнарне «немає грошей на дурницю», а ти терпиш. Він вдома не допомагає, а ти мовчиш, бо любиш. Напружувати кохану людину якось не комільфо.


А ще від того багато жінок входять у стосунки недолюбленими і «недолікованими». Коли з дитинства батьки недодали. Виростаючи, вона все одно залишається всередині тією голодною дитиною, яка відчайдушно хоче, щоб її любили, хвалили, та й взагалі помічали.

Тільки замість того, щоб «годувати» цю голодну дитину на терапії, вона входить у відносини і починає підгодовуватися про партнера. Віддаючи йому багато в надії отримати у відповідь. А партнер що? Він звичайна людина. Йому і в голову не приходить, чим це все в результаті обернеться. Дають – бере. Сам щось у відповідь пропонує.

Але йому невтямки, що віддають йому ту останню їжу, як у Джека Лондона, тільки на відміну від індіанки Пассук, його жінка не помре. Вона потім за все спитає. Вимагає. Вигризе. Особливо, якщо він раптом посміє піти.

Тому кордони у стосунках потрібні. Якщо я не терплю те, що мій чоловік не прибирає волосся зі зливу в ванні, це не означає, що я його не люблю. Люблю. А ще я люблю себе. І хочу входити митися в чисту ванну. І робити це в гармонії з собою, а не в стресі «Як, знову? Іди прибери».

І якщо після таких простих вимог — мити посуд, приносити воду, стежити за чистотою сорочки, заробляти гроші, не тому, що жінка сама не може, а потому що вона одна не повинна, бути коректною — чоловік каже «ні, це вона багато хоче» і іде, то гріш йому ціна, нехай іде.


Тому, дорогі жінки, залиште собі своє серце, свої нирки, свою печінку. Давайте закінчимо з цією прометейщиною. Тому що людина, яка не навчилася любити себе — не вміє любити в принципі. Віддавати у відповідь — це такий спосіб прив'язати до себе людину і він теж з любов'ю не має нічого спільного.

Почніть пробувати бути чесними з собою, тоді вийде це робити і з іншими. Почніть давати собі замість того, щоб віддати комусь, можливо тоді вийде «догодувати» внутрішню голодну дитину і тоді з іншою можна буде ділитися, а не жертвувати. А там, де чесність і здатність ділитися, вже й до кохання один крок.

Автор: Олена Шпундра