Вперше в житті. У всіх моїх подруг вони вже були, а я якось обходилася. Ні, звичайно, знайомі чоловіки у мене в різний час були, але всі вони існували поза межами моєї квартири, з’являючись в ній лише епізодично. Але ось одного разу…



Вранці я увійшла в туалет і побачила, що сидіння унітазу піднято. Так почалася нова ера мого життя. Вдома оселився чоловік. Хоча спочатку я думала, він не приживеться: вони ж примхливі…

Отже, ми стали жити разом. Повертаючись увечері додому, я вже не лякалася, якщо бачила у власних вікнах світло. І вже не говорила в телефонну трубку: “Ви не туди потрапили”, якщо хтось вимовляв його ім’я. До всього іншого моя подушка пахла його одеколоном. Коханий хропів вночі, тягнув на себе ковдру – ковдра падала на підлогу. Ні собі, ні людям…

В гостях він цитував Канта. І щодня наступав котові на хвіст і щодня запевняв, що це ненавмисно. Вчив мене орієнтуватися по зірках, віднаджував від будинку моїх подруг. Навіщось подарував мені надувний човен, боявся перед моєю мамою:

– Світлана Олексіївна…

– Світлана Олександрівна, – вкотре хмурилася мама.

Він будив мене ночами поцілунками, вмиваючись, пирхав. Забризкував дзеркало у ванній зубною пастою, взимку дарував мені полуницю. Коротше, він був неперевершений.

У моєму будинку з’явилися музичний центр і гантелі. Музика звучала з ранку до вечора.

Гантелі не діяли. Пилососячи килим, мені доводилося щоразу переставляти їх з місця на місце. Гості постійно натикалися на них.

Сусідка Катя сказала, що “ці залізяки” псують естетичний вигляд вітальні. Не витримавши, я запропонувала прибрати цей фалічний символ в комору.

Коханий запалився праведним гнівом. Нагадав, що здоровий дух буває тільки в здоровому тілі. І взагалі він, виявляється, вже підібрав відповідну штангу в “Спорттоварах”.

– Біцепс треба прокачувати… – довірливо повідомив він мені.

Але зате тепер у мене під рукою завжди була піна для гоління. До того ж я могла повноправно брати участь в розмовах подруг на тему: “А мій-то вчора”:

а) до ранку грав в комп’ютерні ігри,
б) цілий день пролежав під машиною,
в) з’їв тижневий запас котлет,
г) розбив чашку і замінив лампочку,
д) знову курив у туалеті,
е) сказав, що серіали отупляють,
ж) весь вечір дивився бокс,
з) сховав мою телефонну книжку,
і) …сволота і кровопивця.

Коротше кажучи, спільне проживання з чоловіком приносило масу відкриттів.
Приємних і не дуже.

Відкриття перше: він – їсть.
Відкриття друге: він постійно хоче їсти!

Кава і мандаринка на сніданок його не влаштовували. У будинку з’явилися продукти, які я ненавиділа до того: вершкове масло, сало, цукор, горілка, макарони. Рейтинг майонезу злетів до небес. У жіночих журналах я стала звертати увагу на кулінарні рецепти. А вічне питання “Що приготувати на вечерю?” терзало мене чистіше гамлетівського. Я безупинно щось смажила, варила, терла і пробувала. Я поправилася на три кіло. Коханий був підтягнутий, веселий і завжди готовий до прийому їжі. Коли він з фразою “У нас є що-небудь смачненьке?” ліз в холодильник через п’ять хвилин після обіду, мені хотілося дати йому ззаду стусана! І зачинити дверцята. Я стала мріяти, щоб на прилавках магазинів з’явилися пакети з написом: “Їжа чоловіча. 10 кг”. Купила – і день вільна…

Відкриття третє: він ховав шкарпетки.

Сподіваюся, що не від мене. Те, що він їх носив, звичайно, не було для мене таємницею. Світло моїх очей ніколи не обмотувало ноги онучами і не ходило босоніж. Він користувався текстильно-панчішними благами цивілізації, але… Прийшовши з роботи, він першим ділом вишукував місця позатишніші і там, як бурундучок заначку, ховав їх, попередньо звернувши в формі компактних загугульок. І ніякі навіювання не могли його змусити відносити ці “равлики” хоча б у ванну. З маніакальною завзятістю мій чоловік “припарковував” шкарпетки під диваном, під кріслом і, схоже, готовий був віддирати плінтуса, щоб там поховати свої скарби.

Відкриття четверте: він складав заповіт кожен раз, коли у нього болів зуб або починався нежить.

Він стогнав і охав, як поранений бізон. Він задихався при слові “поліклініка” і звертався до мого милосердя. Вимагав добити його, щоб позбавити від нелюдських страждань. Тримаючи мене за руку, він благородно радив перед продажем пофарбувати старенький “Опель”. І, як справжній чоловік, стримуючи ридання на смертному одрі, прощався з милими його серцю речами: музичними дисками, мобільним телефоном та газетою “Спорт-експрес”.


Відкриття п’яте: він умів мовчати.

Він міг цілий вечір просидіти перед екраном телевізора і не зронити при цьому ні слова. Дай йому волю – він той, що знає дві мови і який має вищу освіту, обмежив би спілкування зі мною трьома фразами: “Доброго ранку, дорогенька”, “Що у нас на вечерю, кохана?” і “Іди до мене…”

Справедливості заради треба відзначити, що його спілкування з мамою або телефонні розмови з приятелями теж не відрізнялися особливим красномовством. А його взаємини з кращим другом будувалися на спільному перегляді футбольних матчів і проголошенні ємних коментарів:

– Пас! Пас, я сказав! . Ну-у ****!… Віть, дай пива…


Відкриття шосте: вміючи мовчати, він не виносив тиші.

Цього парадоксу я так і не розгадала. Мало того, що до музичного центру він торкався частіше, ніж до мене, – він практично ніколи не відходив від телевізора, перемикаючи канали зі швидкістю світла. Від початку до кінця мій коханий дивився тільки новини і спортивні передачі. Весь інший час він клацав пультом. Картинки в телевізорі миготіли, як в страшному калейдоскопі. У мене паморочилося в голові. І боронь Боже стати на лінію між ним і телевізором. Тут же слідував різкий дипломатичний демарш: – Іди з екрану!


Відкриття сьоме: він ревно охороняв свою територію.

Його володіннями вважалися: місце за столом – раз і улюблене крісло -два. Навіть гості не могли сісти на його табуретку на кухні. А бідний кіт кулею вилітав з м’якого крісла, ледь почувши знайому важку ходу. Я кордонів не порушувала. Жіноча інтуїція підказувала мені, що краще не зазіхати на чоловічий трон, його священний кухоль і державні тапочки. Зате можна заховати ненависні гантелі. Або навіть здати їх в металобрухт – мій дорогоцінний спортсмен пропажу навряд чи помітить.

Відкриття восьме: нагляд і контроль.

– Ти з ким це говорила по телефону?.. Хто цей очкарик на фотографії?..
– Ти де була з чотирьох до п’яти?.. Звідки у тебе ці сережки?..

– З подругою. Мій брат. У перукарні. Ти подарував…


Відкриття дев’яте: я вже не могла годинами лежати в запашній ванні.

Мій дев'яностокілограмовий зайчик намагався прорватися в приміщення. То йому терміново потрібна була зубна щітка. То виникала екстрена необхідність оглянути вже два місяці кран, що тече. То його цікавило, чи поміститься він поруч зі мною і скільки води витіснять при цьому наші тіла за законом Архімеда. То йому просто було нудно одному, і він стояв під дверима, звертаючись до моєї совісті:

– Я страждаю від відсутності спілкування!

Але варто було тільки мені вийті – страждалець тут же задоволено повертався до свого крісла.

– Гей, а як же закон Архімеда? – питала я.

– Душ прийму, – повідомляв милий і втикався носом в газету.


Відкриття десяте: у нього росла щетина.

Росла вона, звичайно, і до нашого, скажімо старомодно, співмешкання. Але раніше на побачення мій герой приходив гладко виголеним, а тепер я спостерігала його майже цілодобово… У мене почала лущитися шкіра на обличчі.


Відкриття одинадцяте: він не пам’ятав наших святкових дат!!!

Зовсім. Амнезія. Вибіркові провали в пам’яті. Він пам’ятав день взяття Бастилії, день техогляду і день власного відходу в армію, але дата мого народження ніяк не могла закріпитися в жодній з його півкуль. Втім, він пропустив би навіть Новий рік, якби не повсюдний ажіотаж.

– На вулицях з’явилися тітки з ялинками. Пора закуповувати шампанське, – робив він глибокодумні висновки.


Відкриття дванадцяте: він виявився страшенно непрактичним.

Він не вмів планувати наш бюджет. Пішовши за їжею, приносив п’ять пляшок пива, пакетик чіпсів і стаканчик морозива. Соромився брати здачу. На ринку не вмів торгуватися. Купував все, що втюхували йому спритні бабусі. А одного разу замість картоплі приніс троянди. Я тільки зітхнула.

– Я тебе люблю, – сказав він, простягаючи квіти.


Відкриття дванадцяте з половиною: він мене любить…

Загалом, життя з чоловіком – це як гра в шахи. Безперервний бліц з не зовсім ясними правилами.

– Так кінь не ходить.

– Дурненька… А як, по-твоєму, ходить кінь?

– Буквою? Ги? …

– Це хай сусід буквою Ги ходить. А я піду ось так…

– З яких це пір нові правила?

– З минулої хвилини… Я сказав. Ходи, кохання моє…

Автор: Наталя Радулова