Бажаю вам у житті лише двох речей здоров'я і того, щоб удома на вас хтось чекав...

Деякі речі особливо глибоко розумієш у порівнянні. Цінуйте тих, хто чекає на вас вдома…

Коли я вийшла заміж, то почала дзвонити в двері. Свої двері. Двері власної квартири. У ті самі двері, які завжди відчиняла ключем, з першого дня, коли в неї переїхала. Звичайно, там був дзвінок, але ним майже ніколи ніхто не користувався. У мами були запасні ключі. А більше до мене ніхто не приходив.

Вдома я з'являлася до ночі. Сусіди були впевнені, що я працюю «дівчиною за викликом». Прибуваю пізно і привозять мене різні мужики.

Чоловіки справді були різними. Таксистами. А працювала я «редактором з вивезення». Приповзала втомлена після роботи і падала обличчям у постіль. Які там клієнти, тьху, тобто гості?

Я звикла до того, що вдома на мене ніхто не чекав. Нема кому було відчинити двері. Тільки кішці. Але вона не вміла. З цього приводу я особливо не страждала, прямо скажу. Звикла і тихенько раділа: добре — ніяких сюрпризів, тиша і спокій. Що ще потрібно?

І ось я вийшла заміж і несподівано, серед інших задоволень, відкрила для себе ще одне: дзвонити в двері. Чоловік працював удома. Тому, повертаючись, я телефонувала. Іноді це траплялося по кілька разів на день.

Тірлінь-Тірлінь.

Тірлінь-Тірлінь.

Тірлінь-Тірлінь.

— Навіщо ти відриваєш людину від роботи? — обурювалася мама. — У тебе ж є ключі!

— Ти не розумієш. Це таке задоволення, коли тобі хтось відкриває, — казала я.

Я брехала. Це було не просто задоволення. Це було щастя. Знати, що за цими дверима на тебе тепер хтось чекає.

Тірлінь-Тірлінь.

Чути кроки, бачити, як повертається ключ у замку, клацає ручка…

Тірлінь-Тірлінь.

Бачити радість у очах, посмішку, розуміти, що одна людина дуже тобі рада і сумувала, навіть якщо ти всього лише виходиш за хлібом.

Тірлінь-Тірлінь.

Якщо ви довгий час не жили самі, ви нічого не знаєте про це.

Іноді чоловік відчиняв двері спокійно, брав у мене сумку, допомагав зняти пальто, обіймав і терся своєю щетиною по моїй щоці. Іноді у нього був аврал, він висів на скайпі, тому робив промовисті знаки руками, швидко цмокав мене в ніс, і тікав працювати далі. Але це нічого не змінювало. Я вже була в захваті, як людина з хронічним тонзилітом, що нарешті дорвалася до морозива.

Головне — ні разу, ні разу він не розсердився, не психанув і навіть не запитав:

— Ти, що, забула ключі?

Наче розумів, що не в ключах тут справа.

Так воно й було.

Так воно й залишилося.

Так воно і буде.

Я бажаю вам у вашому житті лише двох речей здоров'я і того, щоб вдома на вас хтось чекав.

Решту ви самі собі намрієте і досягнете.

Навіть не сумнівайтеся!