Всі ми потай мріємо, втрачаючи голову, зануритися в звабливий вир кохання, чи не так?

Ми входимо в цей світ з розкритими навстіж серцями, в пошуках того, єдиного пристрасного і палкого чоловіка, здатного підкорити нас раз і назавжди, і наповнити наше життя новим змістом. Кохання – дивна штука, правда? І її практично неможливо описати звичайними словами – адже вони не можуть передати всю глибину відчуттів. Одних слів недостатньо… Любов набагато глибше й важливіше будь-яких слів. Слова стоять на місці, а любов завжди в русі. 

Кожна дівчина представляє свою ідеальне кохання по-своєму, але всіх нас об’єднує прагнення до цієї невловимої, мінливої, малозрозумілої і дивної штуки, яку всі ми, незважаючи на це, називаємо однаково – кохання. І з самого дитинства нам втовкмачують в голови, що любов – це милий будиночок в тихому передмісті. Що любов – це чоловік в чистому і випрасуваному костюмі, хороші дітки.

Вважається, що дівчатам “положено” мати уявлення про своє ідеальне весілля, уявляти біле плаття, страви банкету, скласти список запрошених гостей і вибрати подружку нареченої. Як то кажуть, дівчата вже з восьмирічного віку кожен день занурюються в солодкі мрії про своє шикарне і чудове весілля. Більшість дівчат до тремтіння в колінах мріють про день, коли на їх пальці виявиться весільна обручку з діамантом розміром з голубине яйце, яке до кінця життя намертво зв’яже їх з іншою людиною.

Але що, якщо на насправді ви мрієте не про те? Як щодо того, щоб чесно поговорити зі своєю свідомістю і зрозуміти, чого ви хочете насправді? Ви хочете вступити до університету? Або, наприклад, ви мрієте про те, щоб здійснити кругосвітню подорож на лайнері? Що, якщо вас не цікавлять кільця з діамантами? Що, якщо замість них ваша пристрасть – сині до чорноти, зухвалі сапфіри? Що, якщо чорне йде вам куди більше білого?

Якщо це так, тоді ви дуже схожі на мене.

І нас, диких кішок, по будь-якому місту бродить не так вже й мало – хоч ми і рідко говоримо про це вголос. Ми, шукачки пригод, незважаючи ні на що, так само прагнемо до міцних обіймів коханої людини, як і всі звичайні дівчата. Просто наше уявлення про любов серйозно відрізняється від того стандартного і прилизаною образу, який нам намагається втюхати суспільство. 

Ми – неприборкані і чудові леді, які відчувають неймовірну огиду до ідеї гри “в будиночок” по-дорослому до кінця наших днів. Це не означає, що нам не потрібна справжня стабільність і вірний партнер поруч. Потрібні. Але… на наших умовах. Для нас, мислячих інакше, любов куди складніше і багатогранніше. І наскільки б сильно нам її не хотілося, ми не готові пожертвувати заради неї нашою кар’єрою, устремліннями, амбіціями, і, найголовніше, свободою. 

Ми – ті дівчата, для яких звичайна закоханість не варта уваги. Нам потрібне кохання – та таке, щоб другої такої не було в усьому світі. Для нас недостатньо просто любові. Ми хочемо підноситися вгору на її крилах. Зазвичай, приземленої любові занадто мало для непосидючої і бентежної душі. Мрії про шикарне весілля не зачіпають жодної струнки в нашій душі, натомість наші сни заповнені неймовірними пригодами та зіткненнями з яскравими і захоплюючими культурами. Ми любимо пізнавати світ, а не просто стояти біля плити.

Дикі, неприборкані і яскраві дівчата, знайте – ви не самотні. Я чую вас. Я бачу вас. Я – це ви. Адже мені потрібен не просто партнер – мені потрібен співучасник. Мені потрібен не просто той, хто буде мене кохати – мені потрібен той, хто зможе від мене не відставати. Я не хочу, щоб хтось заради мене зійшов зі свого шляху – я хочу, щоб у нас була одна дорога на двох. Мій найбільший страх – перестати змінюватися. І я не хочу, щоб хтось уклав мене в кришталевий саркофаг рутини.

Я бачу так багато особистих стосунків, в яких двоє тримаються один за одного настільки чіпко, що не можуть навіть зітхнути на повні груди. Прагнення до комфорту любові заманило їх в пастку, в якій двоє людей, у яких колись були свої мрії та прагнення, просто зупиняються і завмирають. Вони припиняють до чогось прагнути на роботі. Припиняють стежити за власним тілом. Їх сеkс стає розміреним, нудним і звичним. Навіть їхні друзі стають схожі один на одного, немов відбитки з однієї печатки.

І тому, хоча мені шалено хочеться простого людського щастя, хочеться знайти когось, з ким я зможу опустити свої бар’єри і трохи побути беззахисною, я ні за що не погоджуся пройти через подібну метаморфозу, зробивши своє життя щасливим для суспільства, але порожнім. Я хочу, щоб поруч була людина, яка завжди йде вперед, завжди до чогось прагне. Така, на яку просто не налізуть плюшеві кайдани “нормального” сімейного життя. Мені не потрібен хтось, хто здасться перед моїм натиском – мені потрібен той, за кого варто боротися. 

Мені не потрібен той, хто завжди буде говорити: “Так, люба”, аби уникнути конфлікту. Мені потрібен той, кому я потрібна настільки, що і він готовий битися за мене. Я не хочу, щоб мене хтось виправляв. Я хочу, щоб мене взяли такою, яка я є – з усіма дивацтвами і проблемами.

Життя – це не щось чисте, впорядковане і виприбиране, як “ідеальна” квартира. Життя – це хаос. Чудовий, чудовий хаос. І тому мені потрібен той, хто прийме мене у всій моїй недосконалості, і хто зможе, як і я, кружляти у вирі життя, а не йти йому напереріз. І мені не потрібно, щоб мене просто слухали – я хочу, щоб мене почули.

І якщо вже стосунки – то справжні. Такі, які зв’яжуть нас куди сильніше, ніж порожні, нехай навіть і красиві, слова. Я не хочу чути від мого обранця всякі милі дурниці. Мені потрібен той, хто зможе мене не тільки вислухати, але і зрозуміти. Адже між цими двома поняттями величезна прірва. Адже слухати – справа нехитра, і на це здатний хто завгодно. А ось почути людину по-справжньому – о, це непросто. Це вимагає зусиль. Але лише це вміння по-справжньому з’єднує серця. Воно втягує в щось спільне – щось таке, що об’єднує тільки вас двох. Слухаючи, ми мимоволі дивимося на себе чужими очима, дозволяючи словам цієї людини не просто вібрувати в наших вухах, але проникати в наші серця.

Мені не потрібен хтось, схожий на мене. Мені потрібен той, хто підійде до мене, як ключ до замка. А зустрічатися з кимось, хто схожий на мене, як написаний під копірку… це просто нудно. Я і так знаю, хто я така. І мені хочеться бути з кимось, зовсім на мене не схожим. З кимось таким, хто буде мене доповнювати саме тому, що ми дивимося на життя інакше. З тим, хто допоможе мені заглянути в такі куточки моєї душі, про існування яких я й не підозрювала. Ну посудіть самі – хіба це можливо з тим, хто схожий на мене?

Я не хочу, щоб хтось заради мене заспокоївся і став розсудливим – я хочу, щоб він захотів відправитися в божевільні і захоплюючі мандри разом зі мною. Від самого слова “розсудливим” у мене мороз по шкірі. Розсудливим? Навіщо? Заради чого?

Я завжди була дівчиною, не тільки здатною на великі мрії, але тією, яка вміє втілювати їх в життя. Так-так, я знаю, як взяти, здавалося б, неймовірну фантазію, і зробити її частиною навколишнього світу.

І тому для мене любов – це не будиночок з садком. Це нескінченні пригоди. Це пошуки такої людини, хто погодиться об’їхати разом зі мною півсвіту – а після й інші пів. Адже те, що мені хочеться полюбити, ще не означає, що я хочу відмовитися від усього того, що може мені запропонувати наш безмежний світ. Ні, любов повинна лише посилювати спрагу нового. Мені не потрібна рутина, мені потрібна пристрасть. 

Я не хочу, щоб кожен мій день був схожий на попередній. Я не хочу вести з коханою людиною одну і ту же шаблонну розмову за вечерею. Я хочу такої пристрасті, щоб вона розпалила вогонь всередині мене. Я хочу поєднати свою долю з такою людиною, від якого моє серце буде завмирати в солодкому передчутті, і один дотик якої зможе наповнити мене світлом. 

Tweet