Заслужити можна повагу, довіру, подяку. Постійно віддаючи останнє і очікуючи натомість неможливого, люди провокують в інших почуття сорому, провини, огиди чи агресії. Але не кохання.

Багато чого в житті можна заслужити, заробити, вистраждати, але не кохання.

…Багато кого з нас у дитинстві обдурили, розповівши, що любов можна заслужити, будучи слухняною дитиною, яка регулярно зраджує себе. Але це не так. Ррррррр! Як я на це серджусь! Кохання трапляється саме. Або трапляється, або ні. І все тут.

У дорослому віці люди намагаються «натиснути» або прогнутися під інших і все-таки заробити. А коли це не працює, вони думають, що погано намагаються і звертаються до терапевта, щоб він навчив їх намагатися краще. Щоразу при словах про те, що кохання неможливо заслужити, я бачу здивовані очі. А потім ці очі ридають, нарікаючи на витрачений час. Вони ніяк не можуть повірити, що витратили багато сил, намагаючись отримати те, що належить їм по праву народження. Просто тому, що вони є.



Не через те, що вони роблять, а тому, що вони існують. Існують саме такими, якими є. Кожну секунду. Жодні вчинки не можуть відібрати у людини право на кохання. Навіть найстрашніші. Можна відібрати свободу, майно чи навіть життя. Але не право на кохання. І не саме кохання.

У психотерапії клієнтам доводиться знову і знову видавати декларацію про кохання. І повідомляти їм, що воно завжди було. І стискати їм руки, щоби тримали і не відпускали.

Нам також казали, що кохання можна відібрати. Просто позбавити кохання, якщо щось буде не до вподоби. Брехня! Позбавити можна уваги, турботи, допомоги. Але кохання, якщо воно є, продовжує бути. Можна пережити закоханість та побачити, як вона проходить. Але коли доживаєш до справжнього кохання, воно вже нікуди не може подітися. Воно вже є. Можна перестати жити разом, перестати спілкуватися, але кохання залишається як почуття до людини. Ті, хто це переживав, знають.



І з цим доведеться упокоритися, приймаючи той факт, що не всі нас полюблять так, як ми цього хочемо. Навіть якщо ми цього дуже хотітимемо. Навіть якщо докладемо всіх зусиль і покладемо до чужих ніг усі багатства світу.

Ми можемо вдавати, що нам не дуже й хотілося. Що ми можемо і так прожити. Але правда полягає в тому, що людина вразлива в тому, що стосується кохання. Що вона потребує його дуже сильно. І може тільки відкритися і по всій своїй вразливості попросити про кохання. Попросити і з трепетом чекати, як відгукнеться простір. Бо немає жодних гарантій.

Можливо, люди відгукнуться, і тоді людина зможе вирости, зміцніти, пізнати взаємність та полюбити у відповідь. А, можливо, йому доведеться пережити багато розчарування, відкидання та душевного болю. Сумувати по-справжньому. Винести весь цей біль, сподіваючись, що душевні рани з часом затягнуться, якщо не ховати і не маскувати їх. Виявитись пораненим, справжнім. Беззахисним перед кимось. Живим.

А ще розуміння природи кохання дає дуже багато свободи. Свободи, бо вже не треба шукати, заробляти, чекати чи притягувати. А можна просто йти своїм шляхом і розслабитися, бо від тебе не так багато й залежить. Немає зайвого, а головне, непосильного навантаження. І це велика радість. А на радість любов дуже добре приєднується. Ось побачите.

За матеріалами: Аглая Датешидзе